Вальс

(„Сентиментальна дурепа, що зачитується Джейн Остін”)

Не стань мені снігом, що стане —і вперше, і вдруге...
Не стань мені братом, бо зможу в собі шкодувати
Розтерзане серце. І, чуєш, не будь мені другом...
А тільки отим, що єдиний у світі,.. Чи катом...
(Кияновська)

Усі дівчата в дитинстві чекають на принца. Деякі продовжують чекати на нього навіть коли перуть пелюшки своєї дитини, що її народили від отого „брівна”, що хропе на дивані у протертих шкарпетках й незрозуміло чому йменується гордим словом „чоловік”.

А інколи такі рекордсменки з мрій не втрачають „бойовий запал” ніколи і все чекають, коли ж до них у двері постукає принц, та щоб без ціпка, та щоб тримав у руках пенсію за минулий місяць (дійсно, не принцесі ж за нею бігати!)

Я не відносилась ні до перших, ні до других, ні до третіх, звісно. Просто змалку я була надзвичайно спостережливою дівчинкою. Я дивилась навкруги і занотовувала в свою пам’ять усі випадки нещасливого кохання: рідних, знайомих чи просто почерпнутих зі сторінок газет та журналів.

Це допомогло мені зробити блискучу кар’єру, бо я зосередилась тільки на роботі. Звичайно, в мене були чоловіки, але чим старша я ставала, тим більше підтверджувалась моя теорія: кохання – примара, романтика – самообман, сентиментальність – синонім дурості.

Але, войовничий прагматик в усьому, я все ж мала свою дурну сентиментальну слабкість – я любила дощ.

Годинами я могла гуляти під дощем без парасольки (ба в мене її і не було) і просто думати над чим завгодно, спостерігати за життям міста і аналізувати своє. І знаєте, що цікаво – після таких прогулянок в мене ніколи не було застуди. Дощ оберігав мене, немовби здогадуючись про мої почуття до нього.

Він був насправді для мене Тим, кого я завжди чекала і Тим, кого любила. Він замінив мені ефемерного принца, якого не було і бути не могло. Принц був примарою, а дощ торкався мене. Принц існував лише в уяві, а дощ був поруч.

Та навіть під дощем я відчувала, що мені бракує чогось для повної гармонії. Я намагалась зрозуміти, чого саме, і знову виходила гуляти по залитих дощем вулицях, шукаючи те, чого сама навіть не розуміла.
Відповідь прийшла дуже скоро.

Я стояла на горі Високий Замок і милувалась Львовом. Це справді складно – не бути романтиком в такому місті.

Дощ ставав все сильнішим і зігнав з гори найстійкіших туристів. Я зосталась одна (хоча це я так думала!), доки над моєю головою не з’явилась парасолька.

- Ви ж застудитесь, - промовив до мене її власник.
Я обернулась і побачила досить гарного молодого чоловіка, що проявив таку турботу. Це мене не вразило – бо ж я була у Львові. Мене вразили його очі: сірі та прозорі, вони були уособленням мого коханого. Дощові очі...

І раптом все стало на свої місця. Це ж треба – все так просто! Я зрозуміла: ми можемо любити дощ, сніг, навіть град, - що завгодно, але день за днем, рік за роком, ми гуляємо під дощем (снігом/градом/чим завгодно) з однією надією – що Хтось здійме над нашою головою парасольку...

У старій львівській кав’ярні не заведено було танцювати. Але грав старий, та від того не менш прекрасний вальс, і ми не змогли втриматися.
„Кап-кап-кап”, - промовляв дощ за вікном.
„Один-два-три”, - кружляли ми у вальсі.
Якби я була сентиментальною, я б назвала історію нашого кохання „львівським вальсом”. Та мені таке й на думку не спадало – я просто танцювала. Це я вміла.

Якби я була сентиментальною!..
Він уперто домагався того, щоб для мене це слово не було відразливим. Спочатку йому це не вдавалось, і він йшов від мене, та завжди повертався. І завжди не з порожніми руками. Або з букетом польових квітів (і де він їх збирав?!), або з романом Джейн Остін (і ця книжка збирала пилюку у мене вдома – тоді він починав читати вголос, а я, сміючись, затикала вуха й голосно співала „Я не здамся без бою”).

Він дякував за наснагу такою піснею і не здавався. Скоріше, це я здалась. Колись взяла і почала читати „Чуття і чутливість”. А через деякий час перемкнула телевізор з огляду англійської футбольної прем’єр-ліги на фільм „Привид”.

Він показав мені моє місто, якого я, виявилось, не бачила. Ми блукали вулицями Львова, якого я не знала, і я закохувалась в цей Львів так, як все більше і більше закохувалась в нього. 

Та якось, коли він прийшов до мене пізно ввечері, майже вночі, щоб знову піти гуляти, я була у поганому настрої. На роботі були негаразди, бо, певно ж, я змінилася. А робота важила для мене багато. І, зла, на весь світ, я роздратовано спитала:

- Знову гуляти? Ну що це таке? Мені набридло! Скажи, може ти мені щось подаруєш, га? Ну чого мовчиш? Я у поганому настрої, а коли жінка у поганому настрої, їй треба щось подарувати! Ну, що ти можеш мені подарувати?

Це, як мені тоді здавалось, просте питання, він обмірковував декілька хвилин, протягом яких я верзла казна-що! А потім він подивився на мене своїм прозорим поглядом і серйозно відповів:
- Я можу подарувати тобі дощ.

В мене був такий настрій, що я могла заридати. Могла кинути в нього чимось. Могла просто мовчки виставити його за двері. Я обрала четверте – істерично засміялася. Так, дійсно, це була істерика, і єдина фраза, яку я крізь сміх промовляла до нього була: „Мені замало дощу, розумієш?”
Напевно, він зрозумів. Бо пішов до дверей, а біля них зупинився і тихо сказав:
- Ти моя люба дурепа.
- Так, дурепа! – закричала я. – Але не твоя, і не люба. А сентиментальна дурепа, що зачитується Джейн Остін!

Він пішов.
А потім і дощ.

Наступного ранку я не пішла на роботу і, почуваючи себе, як у школі, коли прогулювала уроки, пішла гуляти по місту. По тих вулицях, де ми блукали. По тих кав’ярнях, де пили каву і танцювали вальс. По Високому Замку.

І саме там, на цій Горі Прозріння (для мене), де я вперше зрозуміла, що він – той, кого я завжди чекала, я усвідомила, що не просто сентиментальна дурепа. Що я дурепа, якої Львів не бачив. Що якби на роботі знали, яка я дурепа, то звільнили б одразу.

Він міг подарувати мені дощ. Він готовий був подарувати мені дощ. Але ж він і був для мене дощем! Не тому я його покохала, що його очі були такі дощові, а зливи завжди любила тому, що судилося його зустріти. Передчуттям кохання були вони для мене. Кохання, яке я зруйнувала, бо не дощ він ладен був мені подарувати, а себе.

Гадаєте, я плакала? Ні, я знову обрала усмішку. Бо тепер знала, що робити.

***
Завтра я візьму відпустку за свій рахунок і поїду його шукати. Моя черга здійняти парасольку.

Може, він поїхав з міста. А, можливо, взагалі з країни. То байдуже. Я вірю, що, скільки б мені не довелось шукати, коли-небудь я знайду кохання, що пішло від мене у дощову ніч...

Автор: Алина Дыхман
Фото: inmagine.com