Те, про що не можна говорити при дітях

Для дорослих це природно, а от діти часто не розуміють, чому не все можна говорити вголос. З часом і вони, звичайно, в усьому розберуться, але краще допомогти. Так і дітям буде простіше навчитися, і дорослим уникнути хоча б частину неприємних ситуацій.

У житті кожної сім’ї настає момент, коли мова дитини вже достатньо розвинена для того, щоб бути активним слухачем і співрозмовником, а ось життєвого досвіду ще замало. Оцінити ситуацію, передбачити реакцію людини на слова і зрозуміти її переживання вони ще не можуть.

* «Тітко Олено, ви не сумнівайтеся, виходьте заміж, а то іншого шансу з вашою зовнішністю не буде», - дбайливо передає Міша сусідці думку мами і бабусі.

* «Дідусю, ти все хворієш і хворієш, скоро, мабуть, помреш. А кому папугу віддаси?»- цікавиться Юля.

* «Ви до нас в гості прийшли? А гостинця не принесли? Ну, тоді грошей дайте», - пропонує маленький Денис.

Що в таких випадках залишається робити батькам? Вибачитися за дитину і розрядити обстановку (хоча більшості дорослим часто хочеться просто провалитися крізь землю). Потім, залишившись сам на сам, доступно пояснити дитині, що в даному конкретному випадку він сказав не так.

Це якось незрозуміло ...

Є всього два твердження, що пояснюють, що говорити можна, а що ні.

* Перше: ми повинні намагатися не ображати інших людей і не завдавати їм неприємностей.

* Друге: ми повинні думати про те, яке враження створюємо про себе і свою сім'ю в оточуючих.

Це начебто просто, але дуже вже суперечливо. Одні й ті ж слова можуть викликати то радість і задоволення, то гнів і образу.

Катя, наприклад, вміє компліменти говорити: «Ви, тітко Любо, в цьому платті така товстенька пампушка». Мама відправляє Катю в дитячу кімнату. «Дивно, - думає Катя, - однорічну сестричку так часто називають, і вона сміється - особливо коли ще за щічки чіпають».

Зрозуміти таку різницю дітям практично неможливо. Тільки до підліткового віку, коли почуття стануть більш глибокими і диференційованими, дитина зможе дійсно проявляти чуйність. Адже тепер вона і сама зазнає весь спектр дорослих переживань і розрізняє сотні відтінків різних емоційних станів.

Друге протиріччя для розуміння ще складніше. Щоб зробити для оточуючих щось хороше, іноді потрібно зробити дещо погане - збрехати. Правда, в цьому випадку це називається не брехня, а ввічливість і турбота. В іншому - ніякої різниці.

«Не будемо засмучувати бабусю, скажімо, що її торт нам дуже сподобався», - говорить мама, викидаючи засохлий бісквіт у відро для сміття. Відвертість і прямота дійсно бувають недоречними. Тільки ось кордони між цією брехнею і брехнею «корисною» дуже вже тонкі. Їх і дорослі-то не завжди помічають.

Тактовність у спадок

Якщо ви більше думаєте про кінцевий результат, тобто про те, щоб в майбутньому дитина вміла спілкуватися з різними людьми і в самих різних ситуаціях, то спеціально вам взагалі нічого не потрібно робити.

Доведено: у всьому, що стосується спілкування, діти швидше засвоять приклад близьких дорослих, ніж настанови і повчання.

Навіть спеціальні ігри та моделювання ситуацій не дають такого ефекту, як звичайне повсякденне спілкування. Ваші діти будуть чемні, доброзичливі до оточуючих і передбачливі рівно настільки, наскільки володієте цими якостями ви самі.

Діти здатні вловлювати найтонші нюанси в спілкуванні. І такі якості, як відкритість до людей, щирість, вміння запобігати сварки і конструктивно вирішувати конфлікти, часто хіба що передаються з покоління в покоління. Як і негативні.

Наприклад, лукавство часто виховується у сім'ях, які надають великого значення зовнішній благопристойності. Пристойність означає таку поведінку, щоб оточуючі думали про тебе добре і щоб виглядало все «не гірше, ніж в інших».

Підкреслена ввічливість і навіть підлабузництво поєднується з брутальністю та сарказмом. «Яка мила собачка, ви дуже добра людина, так любите тварин», - каже бабуся знайомій.

«Звихнулася на своїх собаках, і квартира - просто буда», - пояснює вона ж онукові, як тільки знайома відходить. «Ми вам довіряємо так, ви досвідчений лікар», - говорить мама дільничному педіатру на прийомі, а потім телефонує усім родичам, обговорюючи, «як не пощастило з лікарем - абсолютно безграмотна тітка».

Дитина такі правила ввічливості засвоює дуже добре – тим більше, що установки часто поєднуються зі строгістю і жорсткістю.

«Що потрібно сказати?» - суворо дивиться мама на дитину, домагаючись належного «дякую» чи «доброго дня». «Пам'ятай, а то нічого не отримаєш!» - застосовує вона перевірений спосіб навчання.

Доводиться згадувати, а потім і просто автоматично говорити все, що пристойно, - а то мало чого. Дорослі задоволені: дитина, не говорить нічого зайвого і на тлі своїх однолітків виглядає дуже добре. Але в подальшому саме такі діти стають конфліктними і нетерпимими навіть до близьких людей. Вони ж так і не дізналися, що таке справжня ввічливість і по-справжньому добрі відносини.

Побічні ефекти

Соціальна тривога - досить частий розлад. Страх перед чужою думкою, незручність в ситуаціях спілкування, ніби щось постійно робиш неправильно, - це ускладнює життя і дорослим людям. «Я постійно думаю, як виглядаю з боку, і це заважає мені в роботі.

Наприклад, точно знаю, як зробити краще, але сказати не можу - боюсь, що будуть обговорювати. Батьки в дитинстві завжди говорили: «Думай, що про тебе скажуть!» Зараз я про це взагалі не забуваю. І пишатися, тут, звичайно, нічим ». Все має бути в міру - особливо це стосується питань виховання.

Дуже жорсткі рамки поведінки, надто суворі повчання можуть обернутися не просто труднощами в спілкуванні, а й проблемами в стані здоров'я.

Група ризику - діти зі слабким типом нервової системи, ті, хто і так часто відчуває тривогу, невпевненість у собі і відрізняється замкнутістю. Їм досить одного слова, щоб виник страх перед оточуючими.

Така дитина навіть зовні відрізняється від інших. У неї напружена спина, скуті рухи, вона не відразу відповідає на питання, чи часто доповнює мовлення протяжним «е-е-е ...» і червоніє. У майбутньому вона і вчитися може гірше, ніж дозволяють здібності. Правила і норми - річ, звичайно, потрібна. І засвоїти їх дитина повинна не тільки з користю для оточуючих, а й для самого себе.

Не намагайтеся навчити дитину всім прийомам ввічливості як можна раніше. Багато речей все одно залишаться для нього недоступними. Наприклад, до 5 -, 6-річного віку дитина просто не в змозі зрозуміти сенс прохання що-небудь не говорити або, навпаки, про щось сказати. Вона може це зробити, пам'ятаючи вашу сувору вказівку, але може і забути.

Правило «Чим більше - тим краще» не підходить. Не намагайтеся домогтися бажаного результату постійним навіюванням. У частини дітей це може викликати тривогу, а деякі саме в таких випадках відчувають потребу сказати «що-небудь таке». Використовують цей засіб як маніпуляції, розуміючи, що тільки так можуть звернути увагу на себе.

Не нагадуйте дитині про випадки, коли вона поставила вас у незручне становище. Почуття провини на відміну від розуміння соціальних вимог формується дуже швидко. Тим більше не варто накладати на малюка відповідальність за наслідки слів. «Ти сказав бабусі, що тато не живе з нами, і тепер вона в лікарні з-за тебе» - таке звинувачення безпідставне і несправедливе.

Дорослі люди - вони на те й дорослі, щоб вміти розібратися з будь-якими своїми проблемами. А діти на те й діти, щоб вести себе безпосередньо і говорити все, що бачать, чують і думають.

Спокій, тільки спокій!

«Мій перший шлюб розпався, я кілька років виховувала доньку сама. Потім зустріла людину, відносини з яким складалися дуже добре. Його родичі запросили нас на ювілей, і Поліна, оточена увагою, охоче відповідала на всі питання і розповідала історії «з життя»: «Мама працювала стюардесою і познайомилася з татом. Вони так полюбили один одного, що прямо в літаку вирішили зачати мене. А потім у мами був друг, він приходив до нас, але його дружина була проти ... »- почула я і, не пам'ятаючи себе від обурення і сорому, стала кричати, щоб вона не балакала нісенітниці. «Але це не нісенітниця, - схлипувала вона, - так і було». Ми поїхали додому. Андрій сказав, що я сама винна - не треба було так на дитину накидатися. З ним ми теж посварилися ... Мені й зараз неприємно це згадувати, хоча пройшло багато часу і ми давно одружені. Коли збираються родичі чоловіка, уявляю собі, що вони про мене говорять. По-моєму, вони це не забули».

Швидше за все, не забули. Але не із-за інформації, яку отримали від дитини, а через поведінку мами. До дітей ми ставимося поблажливо і розуміємо, що їх сприйняття дійсності може бути дуже своєрідним. А ось реакція дорослого на дитячі оповідання говорить багато про що.

Було б краще просто відволікти дитину, зайнявши її чимось більш підходящим, ніж дорослі розмови. Або сказати, що вам теж цікаво послухати про себе такі неймовірні історії (а потім все одно чимось зацікавити). Ми більше пам'ятаємо те, що трапилося безпосередньо з нами, - це закономірність соціальної психології. «Чужі» події не викликають стільки емоцій, а тому забуваються швидше.

Источник: dytyna.info

Читайте также:

А не завести ли роман?
Будущий муж и его кошелек

День холостяка, или Одиночество в Китае
Когда не хватает внимания

Небрежность снова в моде. Стрижки 2011
Актуальные оттенки весны 2011

Диагноз на ногтях
Боюсь рожать!